26 червня в Парижі президент Франції Еммануель Макрон прийняв українського лідера Петра Порошенка. Керівники держав підтвердили прихильність Мінським домовленостям і розповіли про підготовку наступної зустрічі в Нормандські форматі. Про свої враження від зустрічі спеціально для «Апостроф» розповів дипломат, голова правління фонду «Майдан закордонних справ» Богдан Яременко.
Очевидно, що, як і на зустрічі з Трампом, Порошенко дуже старався справити позитивне враження на новообраного президента Франції, встановити якісь особисті позитивні відносини: випромінював оптимізм, сипав компліментами (частково — заслуженими) на адресу Макрона. Будемо сподіватися, що в цій частині завдання візиту досягнута. Зрештою, і Макрон зіграв кілька символічних для України речей: зокрема, повернув українцям Анну Ярославну після спроб Путіна її відібрати і також висловлювався в досить позитивному ключі.
Порошенко намагався на спільній конференції дуже багато уваги приділяти питанням економічного співробітництва. Дуже дивно, тому що у президента немає повноважень в цій сфері. Дуже сумнівно взагалі, що президент говорить на цю тему, не кажучи вже про те, що він щось може зробити. Є уряд, господарюючі суб’єкти …
Що стосується найважливішого питання, заради якого мав би здійснювати вояжі президент України — це питання війни і миру — тут, на жаль, все дуже заплутано. У глави нашої держави фрази про прихильність Мінським домовленостями якимось дуже дивним чином межують із заявами про готовність розширювати формат переговорів, про зміну якихось там місій ОБСЄ, що не передбачено Мінську домовленостями. Отже, заяви про прихильність Мінським угодами межують із заявами про бажання змінити і формат, в якому вони обговорюються, і їх зміст.
Президент України вже забув, що ще кілька місяців тому ми багато говорили про збройну місії ООН, тепер він знову говорить про збройну місії ОБСЄ, яка не передбачена Мінську домовленостями. Макрон теж визнає неефективність Мінських домовленостей, але заявляє про необхідність їх виконувати, тому що не бачить нічого кращого. Тобто триває все те, що ми бачили рік тому при Франсуа Олланді, Бараці Обамі: всі розповідають, що Мінські домовленості не працюють, але не бажають шукати іншого формату, між тим роблять якісь заяви, що інший формат та зміст домовленостей, в принципі, всіх би влаштували.
Важко сказати, що думає з цього приводу Макрон: він ще не проявив себе, щоб можна було легко аналізувати, що він має на увазі в специфічних ситуаціях, коли говорить, наприклад, що поки не бачив пропозицій для врегулювання, кращих, ніж Мінські домовленості. Але ця фраза, зокрема, може свідчити про те, що інші формати пропонуються.
Абсолютно точно Макрон НЕ буде радий підтвердити фразу, сказану нашим президентом у Вашингтоні про те, що ми шукаємо спосіб залучення США до реалізації Мінських домовленостей. Це навряд чи. Думаю, і Німеччина, і Франція будуть цьому дуже серйозно протистояти. Особливо на тлі наростання тертя з Дональдом Трампом і його адміністрацією.
Ми йдемо до всіх з однією і тією ж позицією про Мінські домовленості, які виключать участь США: якась незрима присутність десь в якихось переговорах можливо, але це нічого не міняє ні в Нормандському форматі, ні в Мінських домовленостях. Там США немає і не може бути, бо тоді це вже буде щось інше. І США з цим погоджуються. З одного боку, Рекс Тіллерсон робить заяви, що текст [«Мінська»] їх ні до чого не зобов’язує, їм подобаються цілі. З іншого боку, дуже чітко заявлена офіційна позиція на користь Мінських домовленостей.
Зараз дуже важко сказати, чи є взагалі у кого-то якесь бачення, або кожен грає в тактичну гру. Тому що для американців, зрозуміло, зараз було важливіше залишити деякий простір для розмови з Путіним в ході саміту «Великої двадцятки». І їх цілком може зараз не цікавити питання досягнення миру в Україні. У Макрона складна позиція: він, з огляду на наростання протиріч між європейцями і США, не може зробити те, що не буде погоджено з Ангелою Меркель. Адже це означатиме руйнування і внутрішньої європейського єдності. А Ангела Меркель поки категорично виступає за Мінські домовленості.
Залучення ОБСЄ до Нормандського формату можна розглядати хіба що як спосіб привернути США і Канаду — якщо не в якості сторін, то, хоча б, як учасників ОБСЄ. Важко зрозуміти, що це може дати, тому що всі країни-учасники Нормандського формату є учасницями ОБСЄ. Це виглядає, як ідея при безвиході.