23 листопада — день пам’яті Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України

Митрополит Володимир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан; 1935–2014) народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці Летичівського району на Хмельниччині. З дитинства мріяв стати священиком.

Власну мрію втілював у життя наполегливо, долаючи супротив атеїстичного соціуму – подібні кроки не віталися ані шкільним керівництвом, ані районним партійним начальством. На сім’ю тиснули, але ніщо не могло збити хлопця зі шляху служіння Богові.

У 1958 році він закінчив Одеську духовну семінарію, у 1962 – Ленінградську духовну академію. Володимир вважався одним із найвпливовіших архієреїв РПЦ ще у радянський період.

У 1990 році він зайняв друге місце на виборах патріарха Московського, поступившись Алексію ІІ.

У 1992 році, після зміщення Архієрейським Собором УПЦ митрополита Філарета, УПЦ очолив Володимир. Філарет, не визнавши своєї відставки, утворив УПЦ (КП). Після смерті патріарха РПЦ Алексія ІІ, у 2009 році, Володимир мав великі шанси бути обраним новим патріархом РПЦ, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським.

Останні роки життя Блаженнішого були затьмарені не лише важкою хворобою, але й боротьбою різних угруповань усередині самої церкви, які ще за життя Володимира розпочали поділ влади; зазнавав він, як виявилося згодом, і тиску з боку тодішнього українського керівництва, що діяло інколи підступно, а інколи – цинічно і брутально, роблячи все, аби «прибрати» Митрополита подалі з очей. Але, попри тілесні страждання і внутрішньоконфесійні чвари, Митрополит Володимир до останнього залишався відданим Церкві й до останнього молився за долю України, являючи собою справжній зразок християнина – упокореного, але водночас і ревного перед Богом, відданого до останнього подиху своїй пастві.

У непрості для Церкви часи, він, попри брак здоров’я та ізоляцію, знаходив у собі сили бути пастирем для всіх віруючих, однією лише своєю присутністю вгамовуючи пристрасті та нагадуючи про засадничі християнські цінності, носієм яких сам власне і був. Ще за життя він мав славу істинного служителя Божого,  але після свого відходу у вічність це стало ще більш очевидним. Нині багатьом віруючим  не вистачає його тихої лагідної усмішки, простоти і скромності, а також мудрої настанови, просякнутої по-справжньому християнським смиренням і любов’ю.